Пантелій Марценюк: Збірочка поезій

Думи мої

Думи мої, думи мої,
Чого засмутились?
Були ж світлі та веселі,
Чи з дороги збились?!

Та дорога простягнулась,
Як літа – без ліку.
Що тернистим покривалом
Покрили каліку.

А в тяжких моїх тих думах
Звернуся до Бога.
Скажу – старість підступная
Дістала небогу.

Та старечість обгорнула
Усе моє тіло.
Нагнала хвороб гуртами,
Щоб усе боліло.
Та все ж, милі мої думи,
До вас я полину
Та згадаю усе добре,
А зло нехай згине.


Прийшла осінь

Сонце світить тьмяним боком
І за хмарами гуляє
На деревах листя зжовкло
Вечір швидко наступає.

Вночі місяць із-за хмари,
Вигляда, бува, та світить.
То сховається – нездара!
Нічка темна зорі мітить.

Птаство теж уже зніміло,
Відліта в далекий вирій.
Ранком глянеш – трава біла,
Іней вкрив усе там щиро.

У саду плодів немає,
Їх в комору знесли люди.
Землю холод покриває,
А ми ждем, що ж далі буде.

Дощик землю поливає,
На врожай наступним роком.
Йде і ніч, і днем буває,
Уперед повільним кроком.


Їжачок

У садочку, біля грушки,
Лежить м’ячик без подушки.
В нього спинка в голочках,
А животик в волосках.

М’ячик той бува хитренький,
Коли слід – стає жвавенький.
Колючками він лякає,
Ними яблучка збирає.
М’ячик друг той для людей,
Знищує бо він мишей.
Люди добрі - пам’ятайте,
Їжачків оберігайте.


Черешня

Росла черешня у моїм садку
В кінці городу, в самому кутку.
Велика крона гіллям обросла,
Багато ягід літом принесла.
Весною з цвіту бджоли брали мед,
Ми любувались – крона мов букет.
Ставала вищою, зростаючи до зір
І ягід нам врожай приносить до сих пір.


Колорадський жук

З далекого штату Колорадо,
Жучок з’явився нам не в радість.
Картоплю їсть він, ще й томати,
Нема що в зиму зберігати.

Все літо ми його труїли,
А потім ту картоплю з’їли.
Що буде нам від того всього?
Хіба, що підемо до Бога!


Вийду я у поле

Вийду я у поле,
І гляну навкруги.
Там зеленню з квітками
Красуються луги.

І жайворонок в небі
Виводить пісню там.
А соловей у лузі
Приносить радість нам.

Моя душа радіє,
Що чує солов’я.
І жайворонка в небі
Далеко бачу я.

А там далеко в полі
Видніється й лісок.
За ним туманом вкритий
Я бачу ще й горбок.

Отак ідучи з поля
Звернув би я в лісок.
Годинами я б слухав
Пташиний голосок.

Пташині співи чую,
Їх вітер принесе.
В своїх молитвах Богу
Подякую за все.


Рибак

Стоїть явір над водою,
Гіллям воду п’є.
Стоїть рибак на березі,
Гірки сльози льє.

Горе слідом за ним ходить,
За серце хапає.
Життя таке в небораки,
Виходу немає.

Коли ж прийде до берега,
То все забуває.
А коли ж закине вудку,
То й горя не знає.

Любується, вдивляється
Душу очищає.
Вода чиста, мов зеркало
Промінь відбиває.


Моє село

Село моє рідне! Чого засмутилось?
Хати розвалились, людей не лишилось.
Чого ти сумуєш у час України?
Немов без талану із давньої днини.

Природа вручила чудовую вроду:
Ставки та криниці, джерельную воду.
Лісами сповила віддавна село.
Там люди співали, село аж гуло.

Ліси захищали людей від орди.
Коней і худобу, дітей – від біди.
Там люди віддавна жили у труді,
Боролись з ордою разом, у гурті.

І так повелось, що з давніх-давен
Навколо села ріс колючий терен.
Татари не раз це село грабували,
Вбивали людей, у полон забирали.

А потім до нашої рідної хати
Прийшов також лях, щоб людей грабувати.
Його поміняв той москалик проклятий,
Що став у людей все підряд відбирати.

З обжитих осель хазяїв виганяли,
Возили в Сибір, у тюрми саджали.
А потім створили голод той штучний,
Щоб нас, українців, цим голодом змучить.
До міста, із часом, вся молодь пішла.
Там стала до праці, немов й не жила
У хаті, на полі, у лісі своєму.
Забула що було, немовби таємно.

Та знайдеться ще у людей і сила і воля,
Щоб село відновити, повернеться доля.
Прийде ще й у наші домівки навіки
І щастя, і радість, й молочнії ріки.



Рейтинг@Mail.ru